ОУН як аномалія, а не норма: складна історія українського націоналізму

Націоналізм як багатоманітний рух: більше, ніж одна партія

Коли говорять про український націоналізм, часто думають про одну організацію й одну епоху. Насправді історія набагато складніша. Український національно-визвольний рух розвивався більше ста років — від XIX сторіччя і далі, проходячи через різні ідеологічні трансформації, розколи та переосмислення.

Національно-визвольний рух охоплював кілька окремих течій, кожна з яких мала власну логіку, лідерів і політичний проект:

• Національна демократія — демократичний, парламентський напрямок, який дотримувався конституційних форм боротьби
• Інтегральний націоналізм ОУН — радикальний, авангардистський рух 30–40-х років
• Донцовізм — ідеологічне вчення, що проповідувало визвольну боротьбу на принципах активної, часом насильницької дії

Кожна течія складалася з людей, що відстоювали різні погляди на методи й цілі. Невірно редукувати весь український національний розвиток до однієї формули чи однієї організації. Це спрощує історію й штучно однорідниту те, що мало складну, часом конфліктну природу.

XIX сторіччя: держава як проєкт самовизначення

XIX сторіччя виокремлюється як період, коли національні рухи утілювали ідеали демократичного самовизначення. Від революцій 1848 року — «Весни народів» — європейські народи почали активно відстоювати своє право на мову, культуру і незалежність від великих империй.

Це був рух не за завоювання, а за визнання свого місця в світі — за мову, культуру й право розпоряджатися своєю долею

Після Першої світової війни ці прагнення втілилися в реальність: розпалися Австро-Угорська, Російська й Османська імперії, виникли нові держави. Україна теж намагалася тоді створити власну державу. Це розглядається більшістю дослідників як позитивне, справедливе явище — рух за свободу від колоніального гніту.

На Західні ж таке слово, як «націоналізм», нерідко асоціюється з іншою епохою — з XX сторіччям, з агресивними режимами, фашизмом, придушенням меншин. Але це — анахронізм. Шотландський, валлійський, ірландський, квебекський націоналізм розглядається як легітимний рух за права, а не як щось зловісне. Слово не завжди несе однакове навантаження — багато залежить від контексту й намірів.

ОУН у міжвоєнний період: аномалія або закономірність?

У 30–40-х роках ОУН репрезентувала особливий феномен — короткий період, коли крайні праві погляди набули особливої видимості в українському політичному середовищі. Однак це не означало, що вся Україна його підтримувала.

Навпаки, переважна більшість українського населення у Галичині (яка тоді входила до складу Польщі) підтримувала УНДО — Українське національно-демократичне об'єднання, парламентську демократичну партію. Членів же ОУН налічувалося лише близько дев'ять тисяч, переважно молодь, які не вірили в можливість демократичних процедур.

ОУН допускалася жорстких методів:

1. Вбивства політичних супротивників — більше 63 осіб у 30-х роках
2. Напади на українців із опозиційними поглядами
3. Атентати, експропріяції, підпалення маєтків
4. Насильство проти органів преси й культури

Була навіть спроба розправи над директором української гімназії, Іваном Бабієм, за те, що той забороняв розповсюджувати агітаційні листівки. Багатьох українців такі методи обурювали не менше, ніж польськую влада.

Поворотний момент: 1938–1943 роки та еміграція

Організація пережила серйозні ідеологічні трансформації. Спершу вона розділилася в 1938 році, а потім кардинально змінила програму в 1943 році, взявши антиколоніальну, антиімперську й демократичну позицію. Це не були поверхневі корективи — йшлося про фундаментальне переосмислення.

Після Другої світової війни ОУН розкололася в еміграції на дві течії. Більшість інтелігенції вийшла з ОУН(б) — так звану бандерівську групу. На Західні утворилася ОУН(з) — організація «за кордоном», керівниками якої були Лев Ребет, Дарія Ребет і Зиновій Матла.

ОУН(з) поернулася до демократичного襎ціоналізму, близького до позицій, що існували до 1917 року. Вона видавала культурний журнал «Сучасність» (50 років безперервного видання), мала видавництво «Пролог», друкувала дисидентів, інтелектуалів, письменників. Це були люди, які розуміли складність історії й намагалися освічувати українське суспільство, а не маніпулювати ним.

Миф про «одну партію, яка представляла всю Україну»

В Україні нерідко поширена фантазія, що одна організація репрезентувала весь український національний проєкт везуть і в еміграції. Це далеко від істини.

На Західні працювали й інші українські структури:

• УРДП (Українська революційно-демократична партія) — соціал-демократична партія, яка мала підтримку майже всіх емігрантів із «Великої України» (зі сходу)
• Мельниківці — друга гілка ОУН
• Інші громадські й культурні організації

Майже всі українські інтелектуали, які працювали в західних університетах, ставилися дуже критично до ОУН(б). Діаспора загалом вважала цю організацію політичною сектою, яка намагалася керувати всім, але не мала переконливих позицій. Натомість ОУН(з) отримала повагу за наукову й видавничу роботу, за культурний внесок, за співпрацю з польськими демократичними колами та дисидентами.

Польська пацифікація й складність історичної правди

Польські дії у 20–30-х роках, зокрема пацифікація Галичини, були ганебною поведінкою держави щодо власного населення. Антанта обіцяла українцям широку автономію, але Польща цих зобов'язань не дотримувалася. Замість цього вона проводила полонізацію, особливо у Волині.

Однак історична справедливість вимагає бачити картину цілісно:

• Українці вчиняли атентати й експропріяції проти польської адміністрації
• ОУН вбивала власних людей, які не узгоджувалися з партійною лінією
• Польська Армія Крайова також допускалася військових злочинів проти цивільного населення
• Обидві сторони мали теніі у своїй історії

Ключ — розуміти історію у контексті, не малюючи себе лише жертвою, але й визнаючи свої помилки й темні сторінки. Саме це робить суспільство моральним і спроможним будувати мирне майбутнє.

Як Радянський Союз маніпулював категорією «буржуазний націоналізм»

У СРСР український націоналізм завжди називався буржуазним або «зоологічним» — щось таке вкрай небезпечне й аморальне. Це була цілком сфальшована категоризація.

Дисиденти 60–70-х років, як от Іван Дзюба або Леонід Плющ, боролися за елементарні права: свободу мови, культури, громадянські й демократичні лібертарії. Дзюба навіть будував свою аргументацію на цитатах Маркса, Енгельса й Леніна, показуючи, що сам Радянський Союз порушував власні закони щодо меншин.

Назвати таких людей буржуазними націоналістами — це було наклепом і цілковитим спотворенням їхніх позицій

Вони були чесними, шляхетними люди, які вбачали несправедливість і намагалися виправити систему через апеляцію до власних принципів радянського законодавства. Це не був «капіталістичний рух» — це була боротьба за людські права й культурну справедливість.

Сучасні виклики й чому історія матиме значення

2026 року Україна стоїть перед викликом консолідації навколо національної оборони й розвитку демократичних інституцій. Глибокий аналіз історії — це не розкіш, а необхідність.

Коли суспільство розуміє, що йому довелося пережити, воно краще вчиться на помилках, уникає їх повторення й будує міцнішу державу. Міфологізація історії — це небезпека, яка призводить до політичних помилок і конфліктів як на внутрішньому рівні, так і у відносинах з сусідами.

На Заході все більше інтересу до української історії 30–40-х років, і це спонукає західних дослідників переосмислювати свої позиції. Одночасно в Україні важливо розбиратися в діаспорі, в тому, як розвивалася українська думка у вільному світі, як інтелектуали й видавці зберігали й розвивали культуру. Це змінює перспективу й дозволяє уникнути спрощеного розуміння.

Правизна в світі: тенденція чи циклічність?

Наприкінці 2020-х років ми спостерігаємо активізацію правих рухів в різних країнах — від США до Індії, від Європи до Росії. Однак це не остаточна тенденція. Паралельно відбувається мобілізація демократичних сил, які чинять опір екстремізму.

Часто такі рухи вживляються розчаруванням економічною ситуацією, антиімміграційними настроями й почуттям втраченості. Але більшість людей вбачають небезпеку й готові боротися проти неї — навіть у США, де прогнозується поразка крайніх правих на наступних виборах.

Паралельно відроджується лівий рух, соціал-демократичні настрої. Люди прагнуть не тільки виборчого голосу раз на чотири роки, але й справедливого суспільства, де влада справді розподілена, де не олігархи керують медіа й утримують більшість багатства. Це — природна динаміка демократії, коли люди помилюються, розчаровуються й коригують курс.